Український педагогічний журнал ⚬ 2024 ⚬ № 3

ДЕРЖАВНА ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНО- ПОЛІТИЧНИЙ ФЕНОМЕН В УМОВАХ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

Олена Онаць, кандидат педагогічних наук, завідувачка відділу економіки та управління загальною середньою освітою Інституту педагогіки НАПН України, Заслужений вчитель України, Київ, Україна

https://orcid.org/0000-0003-3323-1289

olena.onats@gmail.com

Борис Чижевський, кандидат педагогічних наук, провідний науковий співробітник відділу економіки та управління загальною середньою освітою Інституту педагогіки НАПН України, Заслужений працівник освіти України, Київ, Україна

https://orcid.org/0000-0002-7878-1180

chyzhevskyi.bg@gmail.com

Анотація

У статті висвітлено підходи до здійснення державної освітньої політики як соціально-політичного феномену в умовах децентралізації на основі аналізу ідей, поглядів, позицій зарубіжних і вітчизняних науковців; визначено сутність поняття «державна освітня політика» та характеристики означеного феномену.

Виявлено, що основними пріоритетами політики освіти, які визначені в законодавстві про науку і освіту, нормативно-правових актах, є: підвищення якості та ефективності виховання і навчання; доступність освіти для всіх (рівність та соціальна справедливість); забезпечення необхідним і достатнім фінансуванням; підвищення ефективності і прозорості використання коштів; зміцнення зв’язків із інноваційною економікою знань та ринком праці.

Окреслено основні завдання і показники демократичної освітньої політики держави в умовах децентралізації та територіально-адміністративної реформи, її зорієнтованість на поєднання й збалансування інтересів особи, спільноти, суспільства, держави, політичної доцільності, пріоритетом розвитку яких є здійснення контролю та самоконтролю, аналізу та самоаналізу, оцінки та самооцінки розвитку закладів освіти та кожного учасника навчально-виховного процесу.

Обґрунтовано, що значення і роль демократичної політики підвищуються у зв’язку із наявними тенденціями децентралізації, які характеризуються процесом делегування та передачі частини повноважень та функцій вищими рівнями управління нижчим (від центральних органів виконавчої влади до місцевих органів самоврядування та регіональних органів виконавчої влади), який відбувається через зростання масштабів складності систем управління; розширенням кола повноважень; розвитком автономії та самоврядності закладів освіти, а в широкому розумінні – демократизації й відкритості діяльності центральної влади на основі законодавчо визначених засадничих принципів, зобов’язань, критерії, пріоритетних напрямів та параметрів.

Постановка проблеми

Російсько-українська війна, пандемія, екологічна катастрофа, кліматичні «рекорди», демографічна криза, масова міграція, процеси децентралізації та територіально-управлінських змін, зубожіння переважної частини населення порушили перед українським народом гостру проблему – перегляду підходів щодо формування та реалізації освітньої політики на ближню і далеку перспективу. Вона повинна передбачати сукупність цілей, завдань і механізмів реалізації на отримання учнівською та студентською молоддю якісних наукових знань, формування наукового мислення, осягання науковим світоглядом та вміння виробляти вітчизняну продукцію конкурентоспроможну на українському, європейському і міжнародному ринках праці.

Під час формування та реалізації освітньої політики має враховуватися її економічна складова і те, що одним із визначних критеріїв демократії є стабільне, повноцінне і достатнє фінансування сфери освіти, соціальний захист наукових, науково-педагогічних, педагогічних працівників навіть у роки війни з урахуванням того, що саме якісна наукова освіти та професійна підготовка фахівців є гарантом ефективного розвитку економіки та гарантією державного суверенітету і незалежності.

Основним джерелом освітньої політики є духовно-моральні цінності, традиції, звичаї, різного роду соціальні та правові норми, правила, вимоги, зобов’язання. Саме тому європейські освітні стандарти мають бути насичені українським змістом та термінологією. Життєво необхідно також реалізувати в освітній політиці досвід, наприклад Фінляндії, Японії, щодо викорінення науково-освітніми засобами і методами виховання таких антидемократичних явищ і тенденцій, як корупція, лукавство, зрада, злодійство, обман, незаконні нажива, збагачення та привласнення.

Державні органи управління, органи місцевого самоврядування, місцеві органи державної виконавчої влади, суспільні організації, наукові установи, заклади освіти мають об’єднати свої зусилля над досягнення зазначених вище завдань.

На практиці виявляється, як передача частини функцій державного управління центральних органів управління виконавчої влади місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоуправління, закладам освіти, розширення їхніх повноважень, автономії, самоврядності та відповідальності за якість і результати роботи. Децентралізація і централізація виступають парними категоріями, вони позначають певне явище, дії, форми організації, культуру співпраці та комунікацій а також характеристику та стиль управління.

Освітня політика має передбачати конструктивну діяльність, що має своєю метою визначення пріоритетних, стратегічних напрямів розвитку сфери науки і освіти та демократичне регулювання взаємин учасників навчально-виховного процесу впродовж усього життя, розширення участі суспільних інститутів у підготовці, прийнятті та реалізації рішень на всіх, як на загальнодержавному, так і місцевому, локальному, рівнях.

Зміни в суспільно-політичній структурі нашої країни зумовлюють необхідність нової освітньої політики, спрямованої на побудову демократичної, правової, соціальної держави та задоволення освітніх потреб громадян незалежної України, пошуку нових підходів розвитку управління сферою освіти і закладами загальної середньої освіти (надалі – ЗЗСО) з орієнтацією на творчу обдаровану вільну особистість і її інтереси, а також потреби соціального правового рівноправного людського суспільства рівних можливостей. Нового значення набуває зміст та завдання, принципу: «Думаєш про завтра – засівай пшеницю, плануєш на десятиліття – сади дерева, прогнозуєш майбутнє – виховуй дітей».

Розвинене соціальне правове рівноправне людське суспільство рівних можливостей неможливе без демократичної унітарної соборної суверенної держави, сильної інноваційної економіки знань 4-го – 5-го промислових укладів тощо, а одним із основних завдань держави є сприяння формуванню простору для розвитку людського суспільства.

Урегульовувати і збалансовувати інтереси держави і людського суспільства рівних можливостей в управлінні всіма процесами в освіті держава здійснює саме через державну освітню політику.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Становленню сучасної освіти та напрями формування державної освітньої політики присвятили свої праці такі науковців, як: В. Андрущенко, В. Астахова, О. Грішнова, М. Згуровський, Є. Красняков, І. Колодій, В. Кремень, В. Курило, В. Куценко, І. Мищишин, Л. Наливайко, С. Ніколаєнко, Л. Паращенко, У. Парпан, Л. Прокопенко, Д. Петрашенко, Н. Протасова, С. Сисоєва, С. Стасюк, П. Таланчук, Я. Тицька, О. Топузов, В. Філіпова, М. Фоменко, В. Шепотько, Н. Шульга, Р. Щокін та ін., у роботах яких розглядається сутність державної освітньої політики, визначаються напрями її модернізації та чимало інших аспектів.

Розуміння і дослідження державної освітньої політики неможливе поза контекстом розвитку загальної теорії і практики державного управління та державної політики. Ці проблеми розробляють А. Гофрон, Б. Гофрон, В. Дзоз, О. Жабенко, С. Калашникова, Н. Колісніченко, Т. Лукіна, А. Мазак, С. Майборода, В. Пальчиков, В. Тертичка та інші.

Подальший розвиток освітньої політики в Україна має базуватися також на невичерпному джерелі ідей, роздумів, поглядів, побажань, настанов Євгена Березняка, Григорія Ващенка, Семена Гончаренка, Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова, Антона Макаренка, Олександри Савченко, Григорія Сковороди, Василя Сухомлинського, Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка, Миколи Ярмаченка та ін.

Вони дотримувалися класичних постулатів формування і розвитку освітньої політики з урахуванням того, що термін політика (грец. politika – те, що стосується держави) має витоки з теоретичного трактату Арістотеля й у 8 книгах, основою якого, зокрема, послужила здійснена в Лікеї під керівництвом Арістотеля серія монографій – «Політій» – з описом 158 грецьких і варварських державних устоїв. Отже, основні ідеї політики, державного устрою, актуалізація значення знання зародилися та апробувалися в надрах закладу освіти – ліцеї. Це є очевидним фактом, що всі процеси розвитку особи, суспільства, держави на довготривалу перспективу визначаються рівнем та якістю освіти, навчання та виховання.

Політичний вимір системи освіти відображає характер взаємодії освіти і політики. Питання освітньої політики стали у центрі уваги значної частини вітчизняних і зарубіжних дослідників, а також посилилася їх співпраця і взаємодія з експертами та аналітиками. Особливо активізація і співпраця посилилася, починаючи з розробки та обговорення проєкту Національної доктрини розвитку освіти України (Про Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття», 1996).

Нове бачення і розуміння державної освітньої політики орієнтує на необхідність розрізняти конкретні приклади практики освітньої політики і, зокрема, питання організації діяльності сфери освіти і самі процеси, які характеризують поняття «освітня політика держави» («державна освітня політика»), освітня політика інших суб’єктів освітньої політики на міжнародному, національному, регіональному (наприклад, «освітня політика Європейського Союзу») та світовому (наприклад, «освітня політика Світового банку») рівнях.

Аналіз сучасних наукових публікацій, законодавства у сфері освіти, нормативно-правових документів свідчить, що у вітчизняному дискурсі державної освітньої політики вже доволі чітко сформувались підходи до визначення її сутності як соціально-політичного феномену, і на основі розгляду та характеристики поняттєво-категорійного поля створюються реальні можливості для систематизації й удосконалення чинних та обґрунтування нових понять у цій сфері.

У науковій та науково-популярній літературі міститься декілька визначень сутності поняття «державна освітня політика». Варто підкреслити, що вони цілком логічно вкладаються в ланцюг розвитку європейського та світового дискурсу і розглядаються залежно від кута зору і контексту і як «politics of education», і як «educational policy».

Метою статті є визначення сутності поняття державної освітньої політики як соціально-політичного феномену в умовах децентралізації та її особливостей у діяльності держави, керівників освіти, суспільства, науково-освітньої спільноти, та їхніх інститутів, органів місцевого самоврядування на основі законодавчого, фінансового, змістовного, організаційного забезпечення функціонування й розвитку сфери освіти тощо.

Завдання статті: здійснити контент-аналіз нормативно-правових документів і наукових досліджень що стосуються заявленої проблеми дослідження; окреслити пріоритети, основні напрями, завдання, показники і критерії демократичної державної освітньої політики в умовах демократизації.

Виклад основного матеріалу

Формування та реалізація освітньої політики є комплексною проблемою, яка охоплює весь спектр життєдіяльності, життєтворчості людини, суспільства, держави та потребує врахування того, що «ХХ століття вивело людство на нову орбіту й надало всій системі життєдіяльності на планеті могутній технологічний та енергетичний потенціал, але водночас багатократно знизило пороги самозбереження й усталеності розвитку. Світова соціальна практика минулого століття виявила межі та можливості біосфери і космосу, технічного та індустріального прогресу, ринкової та планової форм організації економіки, громадянських свобод і політичного насильства, ідеологічного та соціокультурного тоталітаризму, соціальної солідарності та індивідуального егоїзму» (Геєць, 2009, с. 5). Окреслені проблеми вирішуються у демократичних країнах широкомасштабною якісною, ґрунтовною, глибокою, науковою, доступною, безоплатною освітою.

Освітня політика представлена як: система суспільних відносин між державою, суспільством, закладами освіти та учасниками навчально-виховного процесу; діяльність органів державної влади і державного управління, яка відображає суспільні інтереси і економічну структуру країни; роль та завдання держави щодо реалізації конституційного права громадян на якісну, наукову, доступну та безоплатну освіту; цілеспрямована стратегія держави на створення сприятливих умов для стабільного розвитку закладів освіти та сфери освіти в цілому, забезпечення належного рівня освітньої діяльності.

Саме тому незаперечним є те, що державна політика в галузі освіти (державна освітня політика) є складовою (підсистемою) загальної державної політики і залежить від її суспільно-економічного розвитку та соціально-політичних процесів як у середині держави, так і ззовні; це як визначений курс дій, спрямований на розв’язання соціально значущих проблем, у тому числі й освітніх, на досягнення цілей освітніх організацій та/або системи освіти, який обрала і якого дотримується влада, керівництво на різних рівнях управління тощо.

Отже, державна політика в галузі освіти (державна освітня політика) як складова (підсистема) загальнодержавної політики передбачає сукупність визначеної системи цілей, завдань, принципів, програм та основних напрямів діяльності органів управління освітою, спрямованих на забезпечення функціонування і розвитку системи освіти, її фінансово-економічне забезпечення, організацію науково-методичного й упроваджувального супроводу стратегії і тактики її розвитку, яка ґрунтується на конституційних нормах; стратегічних документах розвитку освіти (доктрини, стратегії, програми, концепції, бачення тощо); міжнародних, міждержавних договорах, ратифікованих вищим законодавчим органом; законах, законодавчих актах; указах і розпорядженнях Президента України; постановах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; наказах, розпорядженнях Міністерства освіти і науки України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти; наказах та розпорядженнях регіональних (місцевих) органів виконавчої влади, виданих у межах їхніх повноважень та компетенції.

Законом також чітко визначено державні структури та їх повноваження щодо освітньої політики: «державну політику у сфері освіти визначає Верховна Рада України, а реалізують Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, інші центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування» (Журавський, 2003) (табл.1).

Таблиця 1

Схема управління освітньою політикою

Предметом державної освітньої політики є визначення її сутності і змісту, організація взаємодії: як системи відносин, основних напрямів і аспектів освіти в цілому, та загальної середньої освіти зокрема як соціального інституту та як системи установ і закладів освіти, а також системи освіти як освітньої практики.

Серцевиною освітньої політики є виховання творчої обдарованої стійкої незламної твердої особистості як єдиного цілого та яка вирішує і перемагає життєві негаразди, проблеми, незгоди та не зламується. Провідним орієнтиром є позиція Учителя, розвідника, в’язня фашистського гестапо та радянського концтабору, ветерана, освітянина, управлінця, письменника, наставника, суспільного діяча – Євгена Степановича Березняка – «Усе своє життя я сповідував і тепер сповідую правду. Правду, якою б вона не була: радісною чи гіркою, прикрою. Не можу миритися з такими явищами, як невігластво, підлабузництво, пристосуванство, зухвалість, зверхність. Я ніколи не схиляв голови перед ворогами, не схилявся перед невігласами-начальниками, і зараз не можу спокійно спостерігати моральну деградацію нашої молоді, зубожіння людей…» (Березняк, 2008, с. 15).

Діяльність демократичної держави Україна, соціального правового рівноправного людського суспільства рівних можливостей, творчої обдарованої вільної особистості мають бути також сфокусовані у сфері внутрішнього життя країни, міжнародних відносин, союзної співпраці та відкритого, прозорого, доброзичливого, рівного, рівноправного партнерства. Лінія поведінки політиків, державних службовців, суспільних лідерів має бути відповідальною перед українським суспільства в питаннях оборони, захисту, життєдіяльності, життєтворчості та реалізації права людини на щасливе життя шляхом отримання якісної освіти та виховання на всіх рівнях і ступенях життя.

Під час реалізації освітньої політики необхідно враховувати, що децентралізація передбачає розвиток самостійності у підходах до управління з урахуванням багатоманітності місцевих особливостей під час збереження єдності в основному, суттєвому, стратегічному в науково-освітній та державно-суспільній сферах. У цьому випадку має бути забезпечений принципи демократизму та довіри у делегуванні повноважень від центральних органів державного управління до місцевого самоврядування, наукових установ, закладів освіти, суспільних організацій.

Наявність окреслених проблем українські науковці та освітяни вбачають у недосконалості та прорахунках освітньої політики, а також у нехтуванні духовно-моральними цінностями, провалах, прогалинах, недоліках виховання, навчання, освіти, культури підростаючого покоління – майбутніх фахівців, політиків, законодавців та державних службовців. Науково-освітня спільнота України, батьки розглядають науку і освіту як стратегічні сфери державотворення і цю позицію мають підтримати своїми необхідними, важливими, чіткими, ясними, зрозумілими рішеннями та діями державні службовці, законодавці, політики.

Саме тому одним із основних завдань державної освітньої політики як демократичного соціально-політичного феномену є досягнення цілісності соборної, демократичної, безпечної, унітарної і незалежної країни, завдяки якій інститути державного управління та суспільного сектора стають ефективним механізмом, сфера науки і освіти її серцевиною. Саме такий підхід у формуванні єдиної демократичної державної освітньої політики, у тому числі під час реалізації державно-суспільного управління закладами загальної середньої освіти, забезпечує формування та розвиток унітарної держави, представленої як єдиного державного утворення, що складається з юридично рівних адміністративно-територіальних одиниць, які підпорядковані центральним органам влади і не мають ознак державного суверенітету, а більшість населення в такій державі має унітарну правосвідомість.

Показниками демократизації освітньої політики України є те, що унітарна правосвідомість комплексно формується державними інститутами, засобами масової інформації, соціальними мережами, суспільними організаціями та закладами освіти, незалежно від статусу, типу, підпорядкування та форми власності, і належить до групи ознак, які не обмежуються лише формою державної атрибутики та технологічною характеристикою унітарної держави.

Якщо вважати, що демократична держава і соціум – соціальне людське суспільство – це єдиний механізм, а сфера освіти є його пріоритет і серцевина, то стабільний і стійкий розвиток освітньої сфери залежить від способів реалізації державної освітньої політики, спільних зусиль щодо забезпечення реалізації права громадян на доступну якісну наукову ґрунтовну освіту незалежно від будь-яких чинників: біолого-фізіолого-психологічних особливостей, віку, життєвого досвіду, ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак тощо. Ці та інші положення зафіксовані в основному документі – Конституції України та законах про освіту (Колодій, 2015; Березняк, 2008; Про Національну доктрину розвитку освіти, 2002).

На основі державної освітньої політики передбачено формування локальної освітньої політики, зростання впливу місцевих територіальних спільнот, з урахуванням місцевих культурних особливостей та особливостей ринку праці. Концепцією передбачено, що адміністративні та навчально-методичні повноваження будуть делегуватися на рівень закладу загальної середньої освіти: самостійне формування освітніх програм, складання навчальних планів і програм з основ наук відповідно до стандартів повної загальної середньої освіти та досягнень сучасної науки, вибір підручників, методики навчання і виховання, розвиток навчально-матеріальної бази тощо.

Керівникам освіти необхідно керуватися тим, що у Законі України «Про освіту» (Журавський, 2003) закріплено на законодавчому рівні пріоритетні напрями розвитку сучасної середньої освіти, засади і принципи освітньої діяльності, що є обов’язковим, а не рекомендаційним, до виконання всіма суб’єктами є Закон – об’єктивний, постійний і необхідний взаємозв’язок між предметами, явищами або процесами, що випливає з їх внутрішньої природи, сутності; закономірність.

Врахування також потребує те, що у статті 5. «Державна політика у сфері освіти» – на державному рівні визнається, що «освіта є державним пріоритетом, що забезпечує інноваційний, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства. Фінансування освіти є інвестицією в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави» (Журавський, 2003).

У статті 6. Закону України «Про освіту» серед основних засад державної політики у сфері освіти та принципів освітньої діяльності названо: «людиноцентризм; верховенство права; забезпечення якості освіти та якості освітньої діяльності; забезпечення рівного доступу до освіти без дискримінації за будь-якими ознаками, у тому числі за ознакою інвалідності; прозорість і публічність прийняття та виконання управлінських рішень; відповідальність і підзвітність органів управління освітою та закладів освіти, інших суб’єктів освітньої діяльності перед суспільством; державно-громадське управління; державно-громадське партнерство; державно-приватне партнерство та інші, що узгоджується з положеннями і Національної доктрини, і Національної стратегії, Концепції НУШ та є їх законодавчим закріпленням (Про Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття», 1993; Шемшученко (ред.), 2021; Кремень та ін. (ред.), 2021).

Варто підкреслити, що Закон зобов’язує, щоб формування і реалізація державної політики у сфері освіти здійснювалася на основі наукових досліджень, міжнародних зобов’язань, вітчизняного та іноземного досвіду з урахуванням прогнозів, статистичних даних та індикаторів розвитку з метою задоволення потреб людини, суспільства та держави.

Демократична освітня політика держави, реалізація на практиці державно-суспільного управління у сфері освіти проявляється у визначенні планових, прогнозованих перспектив, обранні юридично-правових, нормативно-методичних засобів, завдяки застосуванню яких діяльність у певному напрямі буде приносити позитивний результат та ефект.

Так закладаються основи формування та реалізації демократичної політики, стратегії та тактики розвитку сфери освіти та фундаментальні цінності щодо визнання людини, а особливо дитини, їхнього життя і здоров’я, честі і гідності найвищою соціальною цінністю, що зумовлює подальший розвиток Української демократичної держави та соціального правового рівноправного людського суспільства рівних можливостей.

Тому підготовка, пошук, вирощування та відбір керівних кадрів освіти в контексті відповідальності розглядається як життєво необхідний чинник ідеологів, ініціаторів, провідників освітньої політики та охоплює кілька рівнів проблеми:

1. Духовно-моральний, професійний, психологічний стан суб’єктів освітньої політики, оснований на розумінні та усвідомленні сенсу та наслідків науково-освітньої діяльності, підґрунтям якого є зобов’язання держави на реалізацію прав, свобод, обов’язків представників українського народу, свідомість, здатність до мобілізації волі та зусиль творчо обдарованої особистості, людського суспільства, демократичної держави на вирішення порушених завдань та досягнення цілей. Базується на узагальненні провідних ідей розвитку сфери освіти, високій професійній компетентності усіх учасників підготовки, прийняття та реалізації рішень, перевірці, прогнозуванні та впевненості в правильності провідних ідей освітніх реформ, відчуття причетності суб’єкта до результативності рішень на довготривалу перспективу. Рівень такого стану оцінюється у рівні, якості, ході та результативності науково-освітньої, управлінської діяльності.

2. Свідоме дотримання учасниками навчально-виховного процесу традицій, норм і правил духовно-морального, культурного, професійного життя (підзвітність, аналіз, самоаналіз, оцінка, самооцінка, стандарти, рекомендації, корегування та ін.) і внутрішніх (права, свободи, воля, обов’язок) форм контролю освітньої і навчальної діяльності. Формування особистої відповідальності за успіх чи невдачу спільної науково-освітньої діяльності на всіх рівнях залежить також від рівня розвитку державних службовців, наукових, науково-педагогічних, педагогічних працівників, дітей, учнів, студентів, їхньої єдності, згуртованості, близькості ціннісних орієнтацій, емоційної ідентифікації.

3. Відповідальність держави, політиків, законодавців, державних службовців, керівників освіти за повноцінний розвиток сфери науки і науки як стратегічної, реалізацію права громадян демократичної держави Україна на якісну наукову, доступну, безоплатну освіту.

Висновки та перспективи подальших досліджень

Отже, сучасна державна освітня політика повинна стати гармонійним поєднанням стратегічних, циклічних довготермінових (мінімум 12 років), оперативних та трансформаційних процесів і напрямів. Стратегічні напрями розвитку освітньої політики доцільно орієнтувати на довготривалу перспективу, їх реалізація має прискорити інтеграцію вітчизняної освіти до європейського та міжнародного освітніх просторів, забезпечити формування демократичної, дитиноцентриської та людиноцентриської (Кремень, 2009) парадигми освіти, розробку науково обґрунтованих освітніх стандартів, підвищення якості наукової освіти та рівня попиту та зайнятості випускників закладів загальної середньої освіти.

Використані джерела

Андрущенко, В. П. (2008). Роздуми про освіту: статті, нариси, інтерв’ю (2-ге видання, доповнене). Київ: Знання України.

Андрущенко, В.П. (2018). Організоване суспільство : Проблеми суспільної самоорганізації та інституалізації в період радикальних трансформацій в Україна на рубежі століть. Досвід соціально-філософського аналізу (у 2 книгах). Київ: Знання України.

Березняк, Є.С. (2008). Вибрані педагогічні праці (Т.1-3). Київ: НПУ М.П. Драгоманова.

Бех, І. Д. (1998). Особистісно зорієнтоване виховання: науково-методичний посібник. Київ: ІЗМН.

Бех, І. Д. (2016). Два етапи розвитку педагогічної науки – дві експериментально-виховні стратегії. Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія: Педагогіка, психологія, філософія, 239, 9-18.

Геєць, В.М. (2009). Суспільство, держава, економіка: феноменологія взаємодії та розвитку. Київ: Інститут економіки та прогнозування НАН України.

Декларація про державний суверенітет України. (1990, 16 липня). ЦДАВО України, ф. 1, оп. 16, спр. 4490, арк. 100–106.

Журавський, В.С. (2003). Державна освітня політика: поняття, системність, політичні аспекти. Правова держава: щорічник наукових праць, 14, 20‒30.

Закон України «Про освіту». (2017, 5 вересня). Відомості Верховної Ради України, 38-39. https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/2145-19#Text

Колодій, І.С. (2015). Сучасні тенденції державної освітньої політики України. Проблеми та перспективи розвитку економіки і підприємництва та комп’ютерних технологій в Україні: збірник тез доповідей ХІ науково- практичної конференції (c. 235–239). Львів: Львівська політехніка.

Конституція України. (1996). Відомості Верховної Ради України, 30. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

Красняков, Є. В. (2006). Освітня політика як інструмент впливу держави на систему освіти. Шлях освіти, 4, 11–13.

Кремень, В. Г. (2005). Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. Київ: Грамота.

Кремень, В.Г. (2007). Нові вимоги до освіти та її змісту. Виклик для України: розробка рамкових основ змісту (національного курикулуму) загальної середньої освіти для ХХІ століття: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Рівний доступ до якісної освіти» (c. 3–10). Київ: ТОВ УВПК «Ексоб».

Кремень, В.Г. (2009). Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору. Київ: Педагогічна думка.

Кремень, В.Г. (ред.). (2021). Енциклопедія освіти. Київ: Юрінком Інтер.

Кремень, В.Г. та ін. (ред.). (2021). Національна доповідь про стан і перспективи розвитку освіти в Україні: монографія. Київ: КОНВІ ПРІНТ. https://doi.org/10.37472/NAES-2021-ua

Куценко, В. І. (2013). Освіта – фундамент сталого економічного розвитку та соціальної гармонії: шляхи оновлення. Економіка та управління, 3, 58‒65.

Мищишин, І. (2008). Актуальні проблеми теорії і практики освіти, навчання і виховання. Вісник Львівського університету. Серія педагогічна, 23, 3–9.

Наливайко, Л. П. (2015). Трансформація державної освітньої політики в Україні в умовах євроінтеграції. Право і суспільство, 3(3), 31–36.

Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року (2013, 25 червня). Указ Президента України (№344/2013). http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/344/2013

Нова українська школа. (2016). Концептуальні засади реформування середньої освіти. Міністерство освіти і науки України. https://mon.gov.ua/storage/app/media/zagalna%20serednya/nova-ukrainska-shkola-compressed.pdf

Ногас, Н. (2020). Державна політика у галузі освіти України: сутність та зміст. http://dspace.wunu.edu.ua/bitstream/316497/38491/1/%D0%9D%D0%BE%D0%B3%D0%B0%D1%81.pdf

Огнев’юк, В.О. (2010). Університетська освіта України в контексті перспектив Європейської інтеграції. Віче, 20, 8.

Онаць, О.М. (2014). Концептуальні засади організаційних механізмів і технологій громадсько-державного управління загальноосвітніми навчальними закладами: посібник. Київ: Педагогічна думка.

Онаць, О.М. та ін. (2024). Державно-громадське управління закладами загальної середньої освіти на засадах cуб’єктної партнерської взаємодії: монографія. Київ: Освіта. https://undip.org.ua/wp-content/uploads/2024/08/Mono_-Onats_ostatochna-versiia.pdf

Паращенко, Л.І. (2011). Розвиток загальної середньої освіти як проблема теорії і практики управління освітою. Освітологічний дискурс, 2, 34‒46. http://nbuv.gov.ua/UJRN/osdys_2011_2_6

Петрашенко, Д. (2013). Державна освітня політика України на сучасному етапі: цілі, складові, перспективи. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України, 6, 141–144.

Про Державну національну програму («Освіта» («Україна XXI століття»). (1993, 3 листопада). Постанова Кабінету Міністрів України (№896-93-п). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/896-93-%D0%BF#Text.

Про Національну доктрину розвитку освіти. (2002, 17 квітня). Указ Президента України (№347/2002). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/347/2002#Text

Закон України «Про освіту». (1991, 23 травня). Офіційний вебпортал парламенту України (№1060-ХІІ). http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1060-12

Закон України «Про повну загальну середню освіту». (2020, 16 січня). Офіційний вебпортал парламенту України (№ 463–IX). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/463-20#Text

Про проголошення незалежності України. (1991, 24 серпня). Постанова (№ 1427-XII). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1427-12#Text

Стасюк, Г. Є. (2014). Сучасні тенденції розвитку державного управління освітою. Четвертий Український педагогічний конгрес: збірник наукових праць. Львів: Сполом, 542–547.

Тертичка, В. В. (2002). Державна політика: аналіз та здійснення в Україні. Київ: Основи.

Тицька, Я. О. (2018). Державна політика у сфері освіти: правовий аспект. Прикарпатський юридичний вісник, 2, 55‒60.

Філіпова, В.Д. (2013). Модернізація державної політики в галузі освіти України. Державне управління, 208 ( 196), 40‒44.

Шемшученко, Ю.С. (Ред.). (2021). Наукові засади державотворення і правотворення: історія, сучасність і перспективи, Міжнар. наук.-практ. конф. до 30-річчя незалежності України. Київ: Юридична думка.

Шеремета, Р., Романенко, О. (Ред.). (2017). Реформація: успіх Європи і шанс для України. Київ: Самміт-Книга.

Шульга, Н. Д. (2020). Сутнісні характеристики поняття «державна освітня політика». http://www.academy. gov.ua/ej/ej14/txts/Shulga.pdf

Щокін, Р. Г. (2014). Актуальні проблеми антимонопольного законодавства України. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція, 12(2), 14‒17. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvmgu_jur_2014_12(2)__6.